Олена Щепелева: “ВІЛ не обирає, кого заражати”
Олена Щепелева працює соціальним працівником у благодійній організації «Позитивні Жінки» — це спільнота ВІЛ-позитивних жінок, які борються за свої права. Про те, як Олена пережила свій діагноз ВІЛ, розкриття статусу цивільному чоловіку, домашнє насильство, втечу з окупованого Луганська і при цьому не втратила оптимізму — читайте в її відвертому інтерв’ю в рамках проекту “16 днів без насильства”
“Я знала про ВІЛ тільки те, що пишуть в інтернеті та ЗМІ”
У «Позитивні жінки» я потрапила завдяки ВІЛ-статусу. Коли в 2015 році я переїхала до Києва та дізналася про свій діагноз, мені довго не призначали терапію. Я почала шукати допомогу, тож познайомилася з Вірою Варигою. Я дивилася, як вона щиро співпереживає всім дівчатам і наскільки у них класно виходить їм допомагати. Саме тоді я вирішила, що буду соціальним працівником.
Мені важко описати те, що я пережила, коли дізналася про свій ВІЛ-статус. Водночас на мене навалилася купа проблем — війна, втеча з окупованих територій… Та діагноз ВІЛ, який став тією останньою краплею, після якої я думала, що моє життя закінчилося. Тоді я відчувала страху, безвихідь та самотность одночасно.
До Києва я приїхала зі своїм 12-річним сином. Всі наші родичі залишилися у Луганську, тож я боялася покидати сина наодинці. Я зневірилася у тому, що я знайду роботу, хоча маю вищу освіту… Мене пригнічували думки про те, що я ВІЛ-позитивна та колеги можуть дізнатися про мій статус.
Насправді, я знала про ВІЛ тільки те, що пишуть в інтернеті та ЗМІ — що це хвороба маргінальних верств населення. Це я зараз розумію, що ВІЛ не обирає, кого заражати. Серед нашої групи підтримки ВІЛ-позитивних жінок “Киянка+” є різні жінки — красиві та некрасиві, розумні, успішні, з освітою та без — ніхто не застрахований від хвороби.
“Мій чоловік бив мене до півсмерті”
До війни я жила в Луганську у цивільному шлюбі. На початку війни чоловік поїхав до Києва, та запросив мене до себе. Я переїхала до столиці, та через два тижні потрапила у важкому стані з пневмонією до лікарні. Там я провела місяць, але через якийсь час мене знову забрали по швидкій. Моє здоров’я погіршувалося. Мені провели всі аналізи і нічого не знайшли. І тільки після консультації інфекціоніста в мене визначили ВІЛ.
Спочатку мій партнер підтримав мене, а потім я попросила його теж здати тест на ВІЛ. Після того, як в нього теж виявили ВІЛ, почався жах. Ми почали сваритися, а потім він мене бив до напівсмерті, шантажував, що все розповість моїм батькам.Тож він подзвонив. Він розсилав моїм друзям в соцмережах мою виписку з лікарні. Він говорив: «Я піду в школу до дитини і скажу, що у нього мати “спідозная”». Погрожував, що заразить мою дитину.
Цей жах тривав півроку, доки я не потрапила в травматологію з сильними травмами.
При останній розмові я запитала: «Чому ти до мене так ставишся?». А він відповів: «Ти ж мені “подарувала” ВІЛ, повинен і я тобі якийсь подарунок зробити. Нікуди ти від мене не подінешся! Кому ти “спідозная” потрібна?». І тоді я зробила останній крок. Забрала дитину, речі і з’їхала від нього.
“Я допомагаю жінкам, які опинилися в таких же ситуаціях, що і я”
Якби у мене була можливість звернутися до себе в минулому, я б себе добре струснула.
Будь-яка жінка має боротися за себе, в якій би ситуації вона не опинилася — боротися, дертися та розуміти, що вона не самотня — завжди є люди, які тебе підтримають.
Зараз я можу сказати про себе, що я смілива, сильна та добра жінка. Адже незважаючи на всі перипетії, за 4 роки я домоглася сімейного щастя, я мрію та рухаюся вперед. Я допомагаю жінкам, які опинилися в таких же ситуаціях, що і я.
Розповідаючи свою історію, я показую на власному прикладі, як можна за себе боротися, як розпізнавати насильство, адже багато хто до цих пір не вміє цього робити. Адже насильство може бути не фізичне, а моральне або фінансове, а багато жінок у нас живуть так роками.
Коли я пішла від свого партнера-насильника, мені було дуже страшно влаштовуватися на роботу, поговорити з близькими про своє здоров’я. До цього мені здавалося, що у мене написано на лобі — що я ВІЛ-позитивна, що я переселенка, що я живу в ситуації домашнього насильства.
Взагалі суспільству я б радила бути небайдужими. Коли мій партнер мене бив, мої сусіди все це чули, але їм було байдуже. Але такой байдужими можна бути й до власного здоров’я.
Зараз я розумію — я така ж як усі інші люди, незважаючи на свій статус. Я маю право на життя, здоров’я, лікування, роботу, освіту, майбутнє, любов, родину та щастя.