До всіх новин

Стамбульська конвенція: українські активісти про складний шлях до ратифікації

20 червня 2022 Україна стала 36-ю країною, яка ратифікувала Стамбульську конвенцію. Документ підписали ще у листопаді 2011 року і поклали на високу полицю.

 

Здавалося, що до документа вже ніколи не повернуться, щоб надати йому юридичну силу в Україні. Одними з тих, хто вірив і активно добивався ратифікації Стамбульської конвенції, стали громадські організації, які опікуються вразливими групами населення.

 

Співпраця з впливовими міжнародними організаціями, можливість озвучувати реальну статистику і стан справ стосовно насильства в Україні, вказувати на розбіжності в нормативних документах, діалоги з противниками конвенції і формування громадської думку – це ті аспекти роботи, які взяли на себе громадські активісти. Вони безпосередньо опікуються постраждалими. Тож і візьмуть на себе частину роботи стосовно втілення Стамбульської конвенції в життя.

 

Довідка: Стамбульська конвенція. Повна назва: Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. Відкрита для підписання 11 травня 2011 року в Туреччині, набула чинності 1 серпня 2014 року і є постійно відкритою до підписання будь-якою країною світу. 12 березня 2012 року Туреччина першою ратифікувала Конвенцію, а вслід за нею — 36 країн з 2013 до 2022 року.

 

ОЛЕНА ВДОВЕНКО, представниця організації “Позитивні жінки”:

“Насильство – це не те, що можна припинити простим рішенням”

Ми щороку брали активну участь у Марші жінок. Також організовували 16 днів проти насильства, запускали петиції. 30 листопада 2021 року у нас був мітинг під стінами Офісу Президента. І наступного дня Президент рекомендував Верховній Раді розглянути питання ратифікації Стамбульської конвенції. Ми були дуже натхненні такою реакцією.

Уперше ми з Вірою Варигою, проєктною менеджеркою “Позитивних жінок”, пішли на Марш жінок шість років тому. Ми гарно вбралися. А інші були в спортивному одязі, деякі навіть вдягнули каски на голови. Тоді в нашу колону почали кидати зеленку. Наступного року я вже вдягалася так, щоб не шкода було попсувати одяг.

Наших жінок били товстими Бібліями. Був випадок, коли в колону кинули вибуховий пакет. Якось чоловіки принесли гріб і оголосили, що це похорон фемінізму. Але нам уже не було страшно.

І от на останній Марш жінок ми теж вбралися урочисто. Вірили, що все буде цивілізовано. Взяли костюми в театрі і вийшли в образах Княгині Ольги, Соломії Крушельницької і Лесі Українки. Приїхали представниці зі всіх куточків України.

У Стамбульській конвенції всі пункти важливі. Але я практик. Я та людина, яка супроводжує жінку в кризовій ситуації. Ми з колегами були з жінками в поліції, допомагали виїхати від агресора, оплачували судово-медичну експертизу, ходили в суди, були свідками, якщо безпосередньо бачили насильство.

І ось чого я найбільше чекаю після ратифікації Стамбульської конвенції: хай би держава приділяли велику увагу проблемі насильства. Бо все те, що наразі дієве – це проєкти громадських організацій.

Насильство – це не те, що можна припинити простим рішенням. Якщо жінка втікає від кривдника, він забирає у неї все. У середньому жінка 8-10 разів іде і повертається до агресора. Це процес, який потребує супроводу. Бо жінка має знати, що поряд хтось є, хто допоможе пройти цей болючий шлях. 

 

ІРИНА ЯКОВЕЦЬ, генеральна менеджерка проєктів та програм благодійної організації “Вільна зона”, благодійної організації “100% життя”:

“Я вперше підтримала криміналізацію домашнього насильства, коли побачила скільки жінок вчинили вбивство”

Є дві благодійні організації, до яких я доєдналася. “100% життя” була більш сфокусована на людях, які мають ВІЛ-позитивний статус, туберкульоз та інші хвороби. І “Вільна зона” займається захистом осіб, які є засудженими і звільненими.

 

Як експерти ми долучилися до розробки законопроекту щодо проявів дискримінації: подавали пропозиції. Бо фахівці, які пишуть нормативний документ, не можуть бути обізнаними в усіх сферах, щоб подолати домашнє насильство. 

 

Я безпосередньо працювала над формуванням анкети оцінки ризику домашнього насильства. Поясню. Поліцейський приїжджає до родини, у нього є анкета з питаннями і відповідями, щоб він зміг з’ясувати, чи тут може виникнути домашнє насильство. Тобто він не має сам вигадувати, як оцінити ситуацію, а є чіткий показник.

 

З нашої ініціативи було змінено ряд дискримінаційних норм щодо захворювання на туберкульоз. Таким людям дозволили отримувати лікування не в спеціалізованих закладах, де їх тримали в ізоляції. І от коли зараз ми підійшли до ратифікації конвенції, дуже приємно, що значна частина положень конвенції вже є  в нашому законодавстві.

 

Я вперше підтримала ідею криміналізації домашнього насильства, коли побачила скільки жінок у підсумку вчинили вбивство. Тобто жінка піддавалася насильству упродовж тривалого часу, вбила свого кривдника і опинилася в місцях позбавлення волі.

 

Чим жінки вбивали своїх чоловіків найчастіше? Це були газові апарати, які стояли на кухні. Коли вона його відштовхувала, він вдарявся в нього. Це по суті був самозахист, але наше законодавство однаково визнавало це вбивством, і дуже часто – умисним вбивством.

 

Я закликаю не боятися Стамбульської конвенції, і вірити в те, що вона дасть можливість створити додатковий захист не лише жінкам, а й чоловікам. Особливо зараз, під час війни, коли на інший рівень вийшла тема сексуального насильства. Маємо створити механізм захисту, щоб кожен агресор отримав таку відсіч, щоб більше ніколи таке не повторювалося.

 

 ОЛЕГ ДИМАРЕЦЬКИЙ, директор благодійного фонду “Всеукраїнське об’єднання людей з наркозалежністю “Волна”:

 “Я не хочу жити в країні, де є насильство. І поки маю сили, буду проти цього виступати”

Наша організація “Волна” перебувала на захисті прав людини, ще коли про Стамбульську конвенцію були тільки розмови. Один із напрямків роботи стосувався саме насильства у будь-якому прояві.

Коли я бачу бійку між чоловіком і жінкою, як я, просто сторонній свідок, повинен вести себе? Як людина смілива я можу кинутися їх розбороняти. Але водночас я не можу лишити без захисту і свою сім’ю. Має бути система реагування на такі випадки.

А якщо є вже підтверджений факт насильства, а жінка мусить жити в одній квартирі з кривдником? І яке покарання несе агресор в такому випадку? Штраф? Система повинна бути більш зрозумілою та більш жорсткою. 

 

Коли наша країна ратифікувала Стамбульську конвенцію, у мене з’явилося більше інструментів у боротьбі проти насильства. Я завжди можу аргументувати свої заклики тими нормами, які взяла на себе моя країна.

Нас бентежить політика щодо наркотиків в Україні. Такого документа наразі нема, попередній втратив чинність у 2020 році. Але є міжнародні зобов’язання у сфері декриміналізації людей, які вживають наркотики. Тобто людина, яка вживає наркотики, – не торгує ними – не повинна нести покарання. Вона має отримувати підтримку і допомогу. А не страждати від фізичного насильства з боку правоохоронців чи інших нетерпимих людей.

 

Важливо, що ратифікація Стамбульської конвенції надає змогу міжнародним інституціям дивитися і контролювати процес впровадження взятих на себе зобов’язань країною-учасником.

Я особисто брав участь у заходах проти дискримінації, зокрема у КиївПрайді. Завжди вони супроводжуються безпрецедентними заходами безпеки. І завжди є люди, які кидалися на учасників. Я не хочу жити в такій країні, де є насильство. І поки я маю на це сили, буду проти цього виступати.

 

НАТАЛІЯ ІСАЄВА, керівниця організації БО “ЛЕГАЛАЙФ-УКРАЇНА”:

“Це не є потребою держави: контролювати, хто як з ким спить і за скільки”

Наша організація БО “ЛЕГАЛАЙФ-УКРАЇНА” просуває декриміналізацію секс-роботи, тобто скасування адміністративної відповідальності за проституцію і внесення змін до Кримінального кодексу, щоб держава не втручалася в особисте життя дорослих людей.

Це не є потребою держави: контролювати, хто як з ким спить і за скільки. І Стамбульська конвенція дає змогу викорінювати саме випадки насильства, коли під виглядом клієнтів приходять ґвалтівники.

Я хочу, щоб ці дядьки були покарані. Я не хочу боятися заявити до поліції, що саме ця людина скоїла або намагалася скоїти проти мене злочин.

Діти не повинні бути в цій сфері. І я як доросла людина не повинна боятися повідомляти про такі випадки, бо радше сама отримаю протокол про адміністративну відповідальність або ж взагалі кримінальну справу.

 

Тай мені ніхто не повірить. Бо в суспільстві є таке переконання: проститутку неможливо зґвалтувати. Те ж саме про інші види насильства.

 

Ми з колежанками виходили на марші. Ми йшли з відкритими обличчями. І нас принижували самі ж учасниці жіночих рухів. Але це нас ніколи не зупиняло. Ми віримо, що домогтися рівноправного ставлення до секс-працівниць можливо.

 

Давайте згадаємо, як люди реагували на ВІЛ-позитивних людей: “треба всіх спідозних виселити на окремий острів, і хай вони там собі…” А потім закон визнав, що не можна дискримінувати людину щодо ВІЛ-статусу, дали підтримку, забезпечили  лікування антиретровірусною терапією. І от зараз серед моїх знайомих я можу вільно сказати: я ВІЛ-позитивна особа. Ніхто не шарахається, скафандр не вдягає.

 

І з часом держава може визнати мою працю працею, а я зможу взаємодіяти з нею як платник податків і розраховувати на захист, якщо це знадобиться. 

 

СВЯТОСЛАВ ШЕРЕМЕТ, координатор з політики та законодавства Національного ЧСЧ-консорціуму #MSM_PRO:

“Робіть заходи з запобігання насильству в сім’ї чутливими до всіх типів сімей!”

Якщо чесно, до початку широкої агресії проти України, яка сталася у лютому, ми вважали ратифікацію Стамбульської конвенції безперспективною. Ми просто бачили мовчазну згоду між Радою Церков та очільниками держави – максимально відтягувати ратифікацію, зберігати “Стамбул” у підвішеному стані. Війна різко змінила акценти, вектори та розстановку сил.

 

Уже в травні Національний ЧСЧ-консорціум #MSM_PRO подав 8 пропозицій урядові, які саме кроки треба зробити в першу чергу, щоб Єврокомісія сприймала українську сторону як серйозного та вмотивованого партнера в частині захисту прав і свобод ЛГБТІ. Серед пропозицій була ратифікація Стамбульської конвенції.

 

За наявними статистичними оцінками, виконаними наприкінці нульових років, в Україні від 100 до 200 тисяч одностатевих сімей. Ми не повинні робити вигляд, що всі ЛГБТ-сім’ї однозначно благополучні. Ні. У своїх стосунках партнери чи партнерки однієї статі теж стикаються з насильством і різними формами неприйнятної поведінки з боку партнера чи партнерки.

 

Фактично “Стамбул” нам каже: не важливо, на яких підставах створена сім’я, не важливо, з кого сім’я складається: робіть заходи з запобігання насильству в сім’ї чутливими до всіх типів сімей!

 

Маємо тримати в фокусі ще один болючий зріз домашнього насильства – насильство щодо дітей. У тому числі, яке вчиняється до неповнолітніх ЛГБТ. А таких випадків, на жаль, ще дуже багато, аж до вигнання хлопців і дівчат із дому, спроб примусового “лікування”, психологічного тиску, болючих фінансових обмежень, знущання і приниження тощо.

 

Є ще один аспект: голосування парламенту за ратифікацію Стамбульської конвенції було індикаторним. Воно нам показало, чи взагалі здатна Верховна Рада України IX скликання до складних і прогресивних рішень, які можуть комусь не подобатися. Відповідь: здатна. Це означає, що на черзі — ціла низка інших соціальних і гуманітарних новацій, на які Україна чекає десятиліттями.

  • 692
  • 1
Поділитись